Микола Трубєцькой | Про ідею-правительку ідеократичної держави | 19.09.2008

Микола Трубєцькой

Про ідею-правительку ідеократичної держави

І

Однією з основ євразійства є твердження, що демократичній устрій сучасності має змінитися устроєм ідеократичним. Під демократією розуміють устрій, у якому правлячі верстви відбираються за ознакою популярності серед певних кіл населення, причому основними формами відбору є в політичному плані – виборча кампанія, в економічному плані – конкуренція. Під ідеократією розуміють устрій, у якому правлячі верстви відбираються за ознакою відданості одній загальній ідеї-правительці. Демократична держава, не маючи своїх власних переконань (оскількі правлячі верстви її складаються з людей різних партій), не може сама керувати культурним і господарським життям населення, а тому намагається як можна менше втручатися в це життя ("свобода торгівлі", "свобода преси", "свобода мистецтва" та ін.), передаючи управління ними безвідповідальним факторам (приватному капіталу та пресі). Навпаки, ідеократична держава має свою систему переконань, свою ідею-правительку (носієм якої є об'єднані в одну-єдину державно-ідеологічну організацію керуючі верстви) і внаслідок цього неодмінно повинна сама активно організовувати всі сторони життя та керувати ними. Вона не може допустити втручання якихось не підлеглих їй, непідконтрольних та безвідповідальних факторів – перш за все приватного капіталу – у своє політичне, господарське та культурне життя, і тому неминуче є до певної міри соціалістичною.

ІІ

Виникає питання: чи кожна ідея може стати ідеєю-правителькою , а якщо ні, то яким вимогам повинна відповідати ідея-правителька справжньої ідеократичної держави? На це питання в євразійській літературі до цього часу не було дано цілком конкретної та вичерпної відповіді.

Селекційною ознакою ідеократичного відбору має бути не тільки загальне світосприйняття, але й готовність принести себе в жертву ідеї-правительці . Цей елемент жертовності, постійної мобілізації, важкого навантаження, пов'язаного з належністю до правлячого відбору, необхідний для зрівноваження тих привілеїв, які неминуче теж пов'язані з цією належністю. В очах своїх співгромадян члени правлячого відбору повинні мати моральний престиж. Певний моральний престиж належить до правлячого відбору і за будь-якого іншого устрою, але за ідеократичного устрою він особливо потужний як раз унаслідок того, що готовність жертвувати собою заради ідеї тут є одним з основних селекційних принципів правлячої верстви. Із цього належить, що ідея-правителька має бути такою, щоб, по-перше, заради неї варто було жертвувати собою і, по-друге, щоб жертва заради неї розцінювалася всіма громадянами як морально ціннісний вчинок.

Оскільки будь-який егоїзм та будь-яка своєкорисливість завжди розцінюються як безморальні або, у кращому випадку, морально низькі настанови, то зрозуміло, що егоїзм чи своєкорисливість не можуть знаходитись в основі ідеї-правительки. Але, по суті, справа не змінюється і при тому чи іншому виді "розширеного" егоїзму чи своєкорисливості – прагну я благополуччя та наживи тільки для себе чи не тільки для себе, але й моїй родині чи моїм товаришам по господарству – егоїзм залишається егоїзмом і своєкорисливість своєкорисливістю, а моральної цінності тут немає. Принесення в жертву мого особистого егоїзму заради егоїзму біологічної чи соціальної групи, до якої я особисто належу, або безглузде, або по-тваринному низьке: так чинять тварини. Людина на певному ступені розвитку не може вважати такого роду жертвування морально цінним. Вона вважає цінною лише жертву в ім'я якоїсь "спільної справи", тобто жертву, виправдану благом цілого, а не якоїсь її частини, до якої належить той, хто пожертвував собою.

Що ж є тим цілим, заради блага якого можна жертвувати собою так, щоб ця жертва була морально цінною? Зрозуміло, що клас таким цілим бути не може, бо за самим своїм визначенням клас є завжди тільки частина цілого; до того ж, оскільки належність до певного класу визначається спільністю матеріальних інтересів, будь-яка діяльність, спрямована на користь свого класу і на шкоду іншим класам, ґрунтується на розширеній своєкорисливості. Але, з іншого боку, народ також не може розглядатися як ціле у вищезгаданому сенсі слова. Народ є етнологічна, а отже, у кінцевому рахунку, біологічна особина. Різниці між народом і родиною – не в принципі, а тільки у ступені. І якщо турбота тільки про свою родину на шкоду іншим людям розцінюється як аморальний розширений егоїзм, то достеменно так має розцінюватися служба (хоч би й самовіддана) інтересам одного лише свого народу на шкоду всім іншим народам.

Таким чином, ні благо певного класу, ні благо певного народу не можуть служити змістом ідеї-правительки ідеократичної держави. І якщо сучасні ідеократії вибирають собі ідеями-правительками класову диктатуру чи націоналізм, то відбувається це тому, що в ці держави мають лише внутрішню форму, але не внутрішній зміст дійсної ідеократії і що внаслідок цього вони цей внутрішній зміст змушені замінювати ідеологіями, доречними при іншому устрої, а саме, при устрої демократичному. Справді, при демократичноу устрої з його настановою на індивідуалізм, на боротьбу егоїзмів у внутрішній та в зовнішній політиці гасла "все для мого класу" та "все для мого народу" цілком доречні. При ідеократичному ж устрої такі лозунги є анахронізмами. Спроби їх "обґрунтування" наївні та приречені на невдачу. Довести, що той чи інший народ, або та чи інша раса кращі за інших, – неможливо. Але також безглузді й докази переваги пролетаріату над іншими класами – особливо коли мало не половина людей, що наполягають на цієї перевазі, самі не належать до пролетаріату. Навіть якщо б пролетаріат справді був носієм ідеї соціалізму, це ще нічого не доводило б, бо соціалізм сам по собі не є ні абсолютне благо, ні сенс чи завдання ідеократії, а тільки логічний наслідок ідеократії.

ІІІ

Але якщо ні клас, ні народ не є тим цілим, заради якого можна закликати жертвувати собою, то про "людство" доводитися говорити те саме. Кожне створіння пізнається у своєму протиставленні створінням того самого порядку. Клас має певні обриси, певну індивідуальність, оскільки він протиставлений іншим класам, народ – оскільки він протиставлений іншим народам. Чому ж протиставлене "людство"? Невже іншим видам ссавців? Але в такому разі це є зоологічна одиниця, заради якої жертвувати собою можна лише згідно порядку "збереження виду", тобто згідно порядку рудиментарного тваринного інстинкту, а не морального обов'язку. Якщо ж людство нічому не протиставлене, то воно не має основних ознак живої особистості, не має індивідуального буття і ніяк не може бути стимулом моральної поведінки.

Отже: ні клас, ні народ, ні людство. Але між надто конкретним народом і надто відірваним людством лежить поняття "особливий світ". Сукупність народів, шо населяють по-господарському самодовліючий (автаркічний) місторозвиток та пов'язані один з одним не расою, а спільністю історичної долі, спільною працею над створенням однієї культури чи однієї держави, – ось те ціле, що відповідає вищезазначеній вимозі. Це не є біологічна одиниця, тому що ціле – це багатоплемінне і зв'язок між його членами – не антропологічний. Турбота про благо цього цілого не є розширена своєкорисливість – бо, оскільки даний місторозвиток автаркічний, благо всіх народів, що його населяють, не завдає шкоди ніяким іншим людським колективам. І в той самий час таке ціле не є розпливчата безлика маса, подібна до "людства". Воно наділене ознакою індивідуального буття, будучи суб'єктом історії. Служіння благу такого "конкретного людства" особливого світу передбачає стримування не тільки особистих егоїзмів, але й егоїзмів класових та національних – і не тільки егоїзмів, але й усякого роду егоцентричних самопіднесень. Але водночас воно не тільки заперечує, а навпаки, стверджує підтримання своєрідності кожного окремого народу, оскільки така своєрідність не є началом руйнівним. Живе відчуття своєї належності до багатонародного цілого має включати в себе й відчуття належності до певного народу, що розуміється як член багатонародного цілого. У той самий час готовність жертвувати своїми особистими чи родинними інтересами в ім'я інтересів цілого, яка потребує поцінування соціальних зв'язків як більш вартісних за біологічні, неминуче тягне за собою аналогічне відношення й до свого народу: те, що пов'язує даний народ з іншими мешканцями даного місторозвитку, оцінюється вище за те, що пов'язує той самий народ з його "братами" по крові чи мові, які не належать до даного місторозвитку (примат духовної, культурної спорідненості та спільності долі над спорідненістю біологічною).

IV

Таким чином, ідеєю-правителькою дійсно ідеократичної держави може бути тільки благо сукупності народів, що населяють даний автаркічний особливий світ. Із цього випливає, що територія справді автаркічної держави неодмінно має збігатися з яким-небудь автаркічним особливим світом. До того самого висновку веде і пов'язана з поняттям ідеократії вимога планового господарства і державного регулювання культури та цивілізації, оскільки вимоги ці з успіхом можуть бути виконані тільки за умови автаркії ідеократичної держави. Нарешті, тільки за тієї ж умови держава може забезпечити себе від втручання іноземного капіталу.

Таким чином, з різних кутів зору ідеократічній державі необхідна автаркія. З цього одного зовсім не випливає, що кожна автаркічна держава може стати ідеократією в дійсному сенсі цього слова. Колоніальна імперія, різні частини якої населені народами, що не мають один з одним нічого спільного, крім факту свого поневолення правлячим народом, може бути цілком самодовліючою в господарському відношенні, але ідеократією вона стати не може, бо одного економічного зв'язку для створення ідеї-правительки недостатньо. Для цього необхідні відчутна спільність культурних та історичних традицій, безперервність місторозвитку та перш за все відсутність почуття національної нерівності – чого в колоніальній імперії досягнути неможливо.

V

З викладеного видно, що не кожна держава може стати ідеократією. А оскільки утвердження ідеократичного ладу в усьому світі неминуче, то в найближчому майбутньому відбудеться перекроювання мапи земної кулі. Не менші зрушення стануться і у сфері психології, ідеології та самосвідомості народів земної кулі. Сучасний колективізм зупиняється, так би мовити, на півшляху: людина усвідомлює себе рядовим членом органічного колективу – класу чи народу, – але до самого цього колективу відноситься так, як послідовний індивідуаліст до своєї особистості. Між тим за ідеократичного ладу матимуть зникнути ці останні рештки індивідуалізму, і людина усвідомлюватиме не тільки саму себе, але й свій клас і свій народ як виконуючу певну функцію частину органічного цілого, об'єднаного в державу. При цьому слід підкреслити, що все це має бути не тільки теоретично прийняте, але глибоко усвідомлене і закладене в психіку людини наступної ідеократичної епохи.

Сучасні ідеократичні держави ще дуже далекі від дійсної ідеократії. СРСР дещо ближчий до мети тільки тому, що територія його являє собою потенційно автаркічний особливий світ, населений різними неспорідненими, але пов'язаними між собою історичною долею народами. Однак, якщо взяти до уваги, що правлячий відбір СРСР наполегливо приймає наслідок ідеократії (соціалізм) за її зміст, що шляхом виховання, преси, лженауки та літератури широким верствам населення СРСР систематично прищеплюються хибні уявлення про сутність даного історичного періоду та, нарешті, що значна частина невеликоруської інтелігенції СРСР отруєна вузьконаціоналістичними сепаратистськими прагненнями, – то стане зрозуміло, що СРСР ще дуже не скоро і, можливо, тільки ціною дуже важких випробувань дійде до справжньої ідеократії.

Що ж стосується європейських ідеократичних держав, то вони від справжньої ідеократії ще більш далекі. На сучасній стадії свого розвитку вони захоплені приватнонародним зоологічним націоналізмом і борються проти усвідомлення спільності європейської культури. Парадоксально, що "пан’європеїзм", який один міг би стати ідеєю європейської ідеократії (бо ж одна європейська країна окремо не може претендувати на автаркію), у нинішній час є ідеологією лібералізму та демократії, тобто найзапекших супротивників ідеократії. Якщо ж додати до всього цього, що наведене вище формулювання ідеї-правительки справді ідеократичної держави не мириться з колоніальним імперіалізмом, від якого, однак, насамперед сучасні європейські ідеократичні ("фашистські") течії ніяк відмовитися не можуть¹, то стане зрозуміло, що Європа до справжньої ідеократії може прийти лише після кривавих і глибоких потрясінь.

І все ж, незважаючи на перспективу цих потрясінь, неминучих за будь-якого переходу від одного соціально-політичного ладу до іншого, існування сучасних ідеократичних держав (хоча б і з хибними ідеями) не є безглуздим. Накопичуваний правлячою верствою цих держав політичний досвід, створюючи там форми побуту та соціально-політичного життя, – усе це знадобиться в майбутній, справжній ідеократії, а можливо, полегшить і ті пологові муки, якими супроводжуватиметься народження цієї справжньої ідеократії.

Євразійська хроніка. Під ред. П.М. Савицького. Число XI. Париж, 1935, с. 29–37. Переклад за виданням Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. М.: Издательская группа «Прогресс», 1995

¹ Втім, пан’європеїсти ще менше бажають відмовитися від колоніального імперіалізму. На мапі "пан-Європи", накресленої Куденгове-Калерджи, власне Європа становить мізерну частину, а левову частку складає західна та північно-західна частина Африки (італійські, іспанські, португальські, бельгійські та особливо французькі колонії), а крім того, до тої ж "пан-Європи" він відносить голландські та французькі колонії в Азії.