Костянтин Чхеїдзе | Ідеократичний зміст господарства | 20.09.2008

Костянтин Чхеїдзе

Ідеократичний зміст господарства

1. Співвідношення між формою господарства та його соціальним змістом у зв’язку зі способом правління

Залишаючи поза оглядом форми господарювання в степняків-номадів, визнаємо, що аристократія основних народів Євразії (а також Європи та Азії) виникла на основі великого землеволодіння. Наші історичні аристократії були продуктом певного типу господарювання, саме такого, яке характеризувалося безумовною перевагою праці на землі над усіма іншими видами праці. Таким чином, аристократія по суті є „землекратією” як у загальногосподарському сенсі, так і в трудовому. Щойно промисловість вийшла з дитячого, кустарного стану, щойно народонаселення окремих держав (самочинно чи під впливом урядів) розширило сферу застосування праці „поза землею” (промисли, минуфактури та ін.) – відразу виникла суперечність між керівниками господарства на землі (аристократія) та поза землею (буржуазія). ¹

Черговим етапом становлення господарських форм стала боротьба „міста” і „села”, боротьба наступаючого капіталізму з аристократією, яка опиралася неуспішно і непрямо. Меткі вожді „мешканців міста” ототожнили свою справу зі справою всенародною (справою демосу, народу) та висунули ідею „демократії”. У цій боротьбі „міста” і „села” здобуло перемогу „місто”, одночасно замінивши у сфері політичного управління стару аристократію землі аристократією капіталу и поставивши „село” в службове відносно себе становище. Для розуміння подальшого необхідно взяти до уваги, що перемога капіталістичного міста звільняла селян від влади земельних аристократів – по-перше; по-друге, побічно сприяла майбутній організації антикапіталістичних сил самого „міста”. Ця перемого включала в себе дві суперечності: суперечність між „верхами” і „низами”„міста”, яке перемогло; та суперечність між містом та селом у цілому. Майстерним протиставленням міського пролетаріату – селу (і навпаки) вождям демократії вдавалося до часу зберігати основи того ладу, який звичайно іменується капіталістичним. Але настала російська революція. Відповідно до виниклого на Заході задуму „соціалістичної” революції вона у своєму найгострішому виразі (диктатура пролетаріату) була нічим іншим, як перемогою міських „низів” над „міськими” „верхами” (працівники перемогли капіталістів). Однак особливість перемоги російського пролетаріату полягала (і ще полягає!) у тому, що в ній поставлена проблема поєднання інтересів міського пролетаріату з інтересами „землі” – селянства. ²

Російська революція вперше ставить питання про поєднання праці на землі та поза землею, при тому – про організовано-доцільне поєднання.

2. План і його соціальний зміст

Помилкою буде ототожнювати планове господарство з комуністичним (чи соціалістичним) його змістом. Кажучи теоретично, будь-яке господарювання (на землі та поза землею, феодальне та капіталістичне) може бути (і справді, буває) плановим. Момент планування – суто формальний. Особливості планового господарювання євразійського місторозвитку полягають у такому: а) історична особливість визначається традицією російського етатизму. Сучасним комуністам припадає діяти у певному історичному середовищі, вихованому державною ініціативою у сфері господарства (Іван ІV, Петро І, Олександр ІІ: звільнення селян, наприклад, було продиктоване потребами держави – економічного цілого); б) психологічна особливість полягає в тій рисі психіки євразійських народів (і глибоко освіченого, віруючого російського народу), яку найбільш правильно назвати ідеократичною, щоб жити і працювати у всій повноті, безсумнівності та благословенності, кожний росіянин (та взагалі євразієць) повинен вірити і знати – заради чого він працює і живе. Момент цілепокладеності, осмислення і виправданості життя і праці становить найбільш інтимну та найбільш важливу частину в організації нашого трудопорядку. Передреволюційні державні діячі вивітрили цю піднесену особливість зі своїх умів, за що їх самих знесло суворим вітром революції, яка хоч і розвивалася жахливо-стихійно, але зі своїх надр, у безумстві і святості, надихалась революційною ідеєю. ³

3. Індивідуалізм, колективізм, ідеократія

Старі політико-економічні доктрини згідно із загальним правилом виділяли господарську діяльність державного цілого в окрему галузь життя; вимагали ізольованого вивчення та впорядкування її – в її незалежності від релігії та моралі. Крім того, ці доктрини стояли на ґрунті протиставлення особистості – суспільству; індивіда – колективу. Власне кажучи, обидві ці риси можуть бути зведені в одну – арелігійність, інакше кажучи, можуть буди зведені до принципової відмови від планування Спільної Справи, у якій поєднані зусилля віри і праці, волі та інтелекту, кожного окремо та всіх разом. Але ця антитеологічність, яка вела до роздріблення цілісності суспільства та окремого індивіду, саме виявилася первісною причиною розпаду „старого світу”.

Державно-приватна система євразійства виходила з ідеологічного світосприйняття. Що це означає? – Це означає, по-перше, що євразійство вказує на непозбутну взаємозалежність цілого і частин; усього державного життя взагалі та політико-економічної діяльності зокрема; по-друге, євразійство розвиває принципи співробітництва колективу та індивіду; причому такі принципи, які при своєму здійсненні забезпечують максимальний господарський ефект та успіх усе тому ж Цілому. Для нас немає і не може бути суперечності між зусиллями всіх і кожного. Навпаки, виходячи з цілепокладеної ідеї (Вищого Загального Блага), ми відводимо місце будь-якій складовий частині єдиної системи. По-третє, ми наповнюємо план певним (ідеократичним) змістом, пристосовуючи до умов часу і місця.

4. Ідеократичний зміст плану господарства і реальні можливості його здійснення

Ми вже сказали, що, можливо, головним гріхом передреволюційного життя був розрив між ідеєю і господарством. Коли людина (не кровососнаблошиця, а людина) перестає вірити у вищу осмисленість своєї праці на землі, вона або перестає працювати і впадає у відчай або бунтує в пошуку правильної віри. З погляду ідеократії – у російській революції слід відрізняти три стадії: заперечливо-бунтарську (загибель старого способу життя); стадію перемоги комуністичної псевдо-ідеї; і, нарешті, стадію перетворення комуністичної псевдо-ідеї на істинну ідеократію (досконалу, тобто релігійно-осмислену). Ми знаходимося тепер на підступах до третьої стадії; і саме явище євразійства з його вченням про державно-приватну систему та ідеократію є найбільш яскравим виразом початку цієї третьої стадії.

Чи є реальні ознаки перетворення комуністичного трудопорядку і якщо так, то в чому вони полягають? Щоб відповісти на це питання, слід спитати також: чи був історично-реальний момент інтегральної перемоги комунізму? – Так, був. Був в епоху так званого „військового комунізму” (1919 –1921). Усе, що було після того, розцінюється нами як поступове, неухильне, закономірне перетравлення комуністичної псевдо-ідеї євразійським місторозвитком (див. п. 2).

Інтегральна перемога комунізму (1919–1921) завершила розпад передреволюційного життя, раз назавжди зламала і поховала суперечності між ідеєю (капіталізмом, який переважав) і загальним (колективізмом, тобто державним господарством, яке уподібнювалося „танцюючий зірці” в руках капіталу, свого і чужого). У цьому позитивний зміст Жовтня. Але що далі? – Далі починається трагедія боротьби доктрини з особливостями місторозвитку Росії-Євразії (як і навпаки).

Неп 1922–1927 років показав, що, з одного боку, людський масив нашої держави (особливо в психологічно-економічному відношенні) ще не полишив звички і навички дореволюційного часу (який породив революцію); і з іншого – нещирість комуністичної влади та нерозуміння її істинних завдань і цілей ідеократичної держави. Проте з боку формального неп був правильною назміткою, спрямованою на вирішення проблеми побудови державно-приватної системи господарства.

Нині (1933–34) говорять про „нормалізацію” життя в СРСР, про ознаки приходу „нового непу”. Слід, звичайно, усвідомлювати умовність і розтяжність цих термінів-понять. Справа не в термінах, а в тенденціях, які містяться в реаліях сучасного СРСР. Тенденції ці такі, що раніше чи пізніше, з тією чи іншою мірою визначеності настане час упорядкування життя Союзу; і впорядкування це в галузі господарства по-новому перебудує, розв’яже та організує господарські сили Країни. Весь цей процес передбачений проектикою євразійської думки. Так, необхідна „нормалізація” (у сенсі правильного зв’язку історичного з революційним). Необхідний і „неп” (у сенсі знаходження правильних начал пропорційної участі суспільства та особистості в ідеократичній Загальній Справі). Але Союз та його населення лише тоді наблизяться до шуканого рішення цих „проклятих питань”, коли усвідомлять, що бажаний трудопорядок не можливий без віри, без вищої теології. А питання знаходження віри впирається вже не в „економіку”, а в людське серце. Від цього „не відкараскаєшся”! – „Хліба та віри”...”та ВІРИ, хоча б ціною нових видів рабства – скоро будуть голосити всі народи Європи” – писав К.М. Леонтьєв. Писав – додамо від себе – прозірливо і натхненно. Але Європі і в цьому відношенні має вказати шлях – Євразія.

¹ Послідовність у зміні епох у різних місторозвитках була різною. Тут ми відбираємо типові форми трудопорядку, які дають перспективу подальшому розвитку господарства в Європі та Євразії.

² Йдеться саме про постановку проблеми, а не її вирішення. Комуністичні рішення цієї проблеми криваві й незадовільні, саме тому євразійство і „перевирішує” їх.

³ Слова про безумство і святість стосуються до всіх ворогуючих у революції сторін.