Костянтин Чхеїдзе

Ідеократичний зміст господарства

1. Співвідношення між формою господарства та його соціальним змістом у зв’язку зі способом правління

Залишаючи поза оглядом форми господарювання в степняків-номадів, визнаємо, що аристократія основних народів Євразії (а також Європи та Азії) виникла на основі великого землеволодіння. Наші історичні аристократії були продуктом певного типу господарювання, саме такого, яке характеризувалося безумовною перевагою праці на землі над усіма іншими видами праці. Таким чином, аристократія по суті є „землекратією” як у загальногосподарському сенсі, так і в трудовому. Щойно промисловість вийшла з дитячого, кустарного стану, щойно народонаселення окремих держав (самочинно чи під впливом урядів) розширило сферу застосування праці „поза землею” (промисли, минуфактури та ін.) – відразу виникла суперечність між керівниками господарства на землі (аристократія) та поза землею (буржуазія). ¹

Черговим етапом становлення господарських форм стала боротьба „міста” і „села”, боротьба наступаючого капіталізму з аристократією, яка опиралася неуспішно і непрямо. Меткі вожді „мешканців міста” ототожнили свою справу зі справою всенародною (справою демосу, народу) та висунули ідею „демократії”. У цій боротьбі „міста” і „села” здобуло перемогу „місто”, одночасно замінивши у сфері політичного управління стару аристократію землі аристократією капіталу и поставивши „село” в службове відносно себе становище. Для розуміння подальшого необхідно взяти до уваги, що перемога капіталістичного міста звільняла селян від влади земельних аристократів – по-перше; по-друге, побічно сприяла майбутній організації антикапіталістичних сил самого „міста”. Ця перемого включала в себе дві суперечності: суперечність між „верхами” і „низами”„міста”, яке перемогло; та суперечність між містом та селом у цілому. Майстерним протиставленням міського пролетаріату – селу (і навпаки) вождям демократії вдавалося до часу зберігати основи того ладу, який звичайно іменується капіталістичним. Але настала російська революція. Відповідно до виниклого на Заході задуму „соціалістичної” революції вона у своєму найгострішому виразі (диктатура пролетаріату) була нічим іншим, як перемогою міських „низів” над „міськими” „верхами” (працівники перемогли капіталістів). Однак особливість перемоги російського пролетаріату полягала (і ще полягає!) у тому, що в ній поставлена проблема поєднання інтересів міського пролетаріату з інтересами „землі” – селянства. ²

Російська революція вперше ставить питання про поєднання праці на землі та поза землею, при тому – про організовано-доцільне поєднання.

Причини, що обумовлюють необхідність протистояти НАТО

1. НАТО є креатурою „холодної війни”, тому має бути не розширене, а скасоване.

2. Офіційна військова доктрина НАТО передбачає право на застосування ядерної зброї, але в 1996 р. Всесвітній суд оголосив використання чи погрозу використання ядерної зброї протизаконними. Використання ядерної зброї суперечить міжнародному гуманітарному законодавству, тому що воно може призвести до масової загибелі цивільних осіб. Ядерна зброя також є фактором ризику екологічної катастрофи від глобального холокосту до ядерної зими. Ядерна політика НАТО суперечить непроліфераційній угоді (яку підписали всі країни НАТО!), згідно з якою всі держави повинні знищити ядерну зброю. Сьогодні всі країни НАТО мають більш ніж 9000 боєголовок в активному режимі, що складає 60% всесвітнього ядерного арсеналу. США, Англія та Франція надали НАТО частину свого ядерного арсеналу для використання у війні. На авіабазах у Західній Європі постійно знаходиться від 60 до 200 ядерних боєголовок. Ядерна зброя є також засобом тиску та залякування, особливо тих країн, що не мають ядерної зброї.

3. Провідні члени НАТО (США, Англія, Франція, Голландія, Бельгія, Німеччина та Іспанія) мають довгу історію загарбання чужих територій та контролю над ними. Колишні колонії цих країн НАТО, які є частиною „третього світу” навіть у наш час страждають від багатовікової несправедливої економічної політики держав, що сьогодні є країнами НАТО. Транснаціональні корпорації країн НАТО зі своїми економічними інтересами продовжують домінувати в колишніх колоніях під видом неоліберальної економічної системи, яка зветься „корпоративна глобалізація”.

4. Відповідно звіту Міжнародного Стокгольмського інституту дослідження миру близько 80% всесвітнього військового обладнання було виготовлено країнами НАТО в 1996 р. Такі країни, як США, Англія, Франція, Німеччина, Італія та Канада входять до десятки найдільших світових виробників військової техніки.

Євразійський погляд

Подих епохи

Кожна історична епоха характеризується власною „системою координат”: політичною, ідеологічною, економічною, культурною.

Наприклад, ХІХ століття в Росії пройшло під знаком боротьби „слов’янофілів” та „західників”. У ХХ столітті розділ пройшов між „червоними” та „білими”. ХХІ століття стане століттям протистояння „атлантистів” ^* (прихильників „однополюсного глобалізму” ^**) та євразійців ^***.

^* Атлантизм – геополітичний термін, що вказує:
- історично та географічно – на Західний сектор світової цивілізації;
- військово-стратегічно – на країни – члени НАТО (у першу чергу – США);
- культурно – на уніфіковане інформаційне середовище, яке створюють західні медіа-імперії;
- соціально – на „ринковий устрій”, який піднеснеий до абсолюту і заперечує різноманіття інших форм організацій економічного життя.

Атлантисти – це стратеги Західної цивілізації та їх свідомі прихильники в інших частинах світу, які прагнуть поставити під свій контроль весь світ, нав’язати характерні для Західної цивілізації соціальні, економічні та культурні стереотипи усьому іншому людству. Атлантисти є будівниками „нового світового ладу” – устрою світу, якого ще не було ніколи і який корисний для абсолютної меншості людства, т.зв. „золотого мільярду”.

^** Глобалізм, глобалізація – процес створення „нового світового ладу”, у центрі якого знаходяться політико-фінансові олігархічні угруповання Заходу. У жертву глобалізації приносяться суверенні державі, національні культури, релігійні доктрини, господарські традиції, уявлення про соціальну справедливість, навколишнє середовище – усе духовне, інтелектуальне і матеріальне різноманіття планети. Термін „глобалізм” у звичайній політичній лексиці означає саме „однополюсний глобалізм”: не злиття різноманітних культур, соціально-політичних і економічних систем у щось нове (це було б „багатополюсним глобалізмом” чи „євразійським глобалізмом”), але нав’язування людству західних стереотипів. Глобалізм на практиці постає як нова форма „колоніалізму” та „імперіалізму”.

Микола Алексєєв

Про гарантійну державу

Жодна епоха в історії людства не була так багата теоріями знищення чи відмирання держави, як багатий наш час. Так навчають анархісти і марксисти. Однак держава, будучи приреченою на смерть, зовсім не виявляє ознак агонії. Вона зміцнюється навіть у тому світі, який вважає, що він дуже близько до "інтегральної соціалізації", за якої не буде потреби ні в державі, ні в праві. У цьому світі щоправда, під впливом зовнішніх факторів – почали закликати до любові до держави, до жертованості, до патріотизму. Неначе можна любити заклад, який не несе в собі ніяких цінностей і призначений для скорої смерті.

Насправді держава не відмирає навіть і в Країні Рад. Держава і тут зміцнюється і стабілізується, але не в старих, а в нових формах. Народжується нова держава. Цей нарис прагне позначити основні риси цих нових державних оформлень. Питання складне і навряд чи може бути вирішене однією людиною. Нехай же цей нарис вважається певною дискусійною спробою, яка передбачає скоріше поставити проблеми, а не їх вирішити.

Образ нової держави асоціюється в автора цієї статті з ідеєю держави гарантійної. Вона була не раз названа в євразійській літературі. Постараємося більш детально виявити її зміст та її сенс.

І. Держава зветься гарантійною перш за все тому, що забезпечує здійснення деяких постійних цілей і завдань, тому що вона є державою з позитивною місією. Гарантійна держава, отже, протиставляється державі релятивістичній, яка не ставить перед собою ніякої позитивної мети, не керується ніякими стабілізованими принципами. Державний релятивізм ми спостерігаємо перш за все в системі держави ліберальної, де політичний союз виступає тільки в ролі "нічного сторожа" і обмежує свою діяльність наданням захисту при порушенні інтересів громадян. До політичного релятивізму схильна й формальна демократія, для якої принцип державної діяльності визначається більш чи менш випадковою політичною більшістю, яка склалася за одних політичних обставин і може змінитися на діаметрально протилежну за будь-яких інших конкретних умов. Гарантійну державу як таку, що служить певній ідеї, можна назвати також ідеократичною, однак термін цей з огляду на існування лжеідеократій потребує деяких особливих роз’яснень. Гарантійна держава зовсім не має бути державою доктринальною, або такою, що керується зумовленим таким, що прагне до досконалої цілісності, філософським чи релігійним світосприйняттям, насильно прищеплює це світосприйняття громадянам та примушує їх до сповідання певного роду системи ідей усіма доступними державі засобами.

Лев Карсавін

Соціальна особистість

У досконалості своєї все суттєве особисте. Тому особливої уваги заслуговує насамперед соціальна особистість. Соціальних особистостей багато і бувають вони особистостями різного ієрархічного порядку (що не виключає їх етичної рівноцінності), чи різного ступеню „загальності”: від первинної соціальної групи до людства як вищого уособлювання світу. Вони розрізнюються по специфічному особистому своєму якіснованню, по своєї „ідеї”, і ще – по ступеню своєї відносної досконалості (бо недосконалість особистостей теж не може бути однаковою).

Самоочевидним є, що більш досконалий індивідуум – момент у „вертикальному” ряді більш досконалих соціальних особистостей, котрі, ієрархічно співвідносячись між собою, усі в ньому індивідуіруються і живуть. Так, досконала людина має належати до досконалій родині, соціальній групі, народу, культурі. Але, певна річ, критерієм досконалості тут може бути тільки критерій абсолютний, тобто Боголюдство.

Усяке взаємо спілкування двох чи більш індивідуумів – бесіда чи навіть просто короткочасна зустріч – вже припускає якусь соціальну особистість, їх двоєдність, триєдність, багато єдність, без котрого неможливо ні взаємо пізнання, ні яке б ні було взаємо спілкування. Ця соціальна особистість могла до даної „зустрічі” індивідуумів зовсім не існувати, виникнути чи народитися тільки у самому факті їх „зустрічі”. Вона може не „пережити” їх „зустрічі”: померти в їх розлученні. Вона може бути „соціальною ефемерідою”, неочікувану у своєї появі, щоб зараз же зникнути, лише легкою хиткою схвильовав індивідуальне існування.

Євразійський спільний дім

Маніфест міжнародного "Євразійського руху"

Євразійський діалог культур – зміст людської історії

Континент Євразія – колиска людської культури і цивілізації. На цьому просторі виникли і розвинулись різноманітні соціальні, духовні і політичні форми, які складають основний зміст людської історії.

Євразійський материк має два головних полюси – Європа та Азія, Захід та Схід.

Історія людства є процес постійного діалогу, діалектичного обміну енергіями, цінностями, технологіями, ідеями та речами між цими полюсами.

Захід та Схід взаємодоповнюють один одного, ведуть між собою тисячолітню розмову, сповнену вищого сенсу.

Землями Євразії постійно йшли потоки народів і культур – із Заходу на Схід, зі Сходу на Захід. Далекі предки сучасних європейців дикими ордами блукали по азіатських степах у той час, як сучасні їм китайці, індуси та перси ніжилися в променях вишуканих, витончених цивілізацій – з розвинутою філософією, прогресивною технікою, в умовах високого комфорту. У кожної цивілізації є власний час і тече він усюди неоднаково. Те, що вважається "дикунством" тут і зараз, в іншому місці чи завтра стає еталоном "прогресу". Те, що видається універсальною істиною тут і зараз, в іншому місці чи завтра виявляється локальним і надто відносним культом. Ніколи не слід абсолютизувати те, що є тут і зараз. Становища та цінності світу змінюються. Слід завжди перевіряти свої міркування великим масштабом часів і просторів.

Євразія – гідний масштаб справжньої думки. Ми повинні навчитися "міркувати Євразією", мислити по-євразійські, тоді нам будуть однаково зрозумілі і Захід і Схід, і прогрес, і Традиція, і постійність, і мінливість, і вірність витокам, і рух уперед.

Основні філософські положення неоєвразійства

Неоєвразійство теоретично складалося у відродженні класичних принципів цього руху на якісно новому історичному етапі та в перетворенні цих принципів в основу ідеологічної, світосприйняттевої та політичної програми. Спадщина євразійської класики була взята як світосприйняттева. основа для ідейної (політичної) боротьби в пост-радянський період, як духовно-політична платформа "інтегрального патріотизму" (по той бік поділу на "червоних" і "білих"). Ця ідеологічна, світосприйняттева та політична актуалізація принципово відрізняє неоєвразійців від праць істориків, що займалися євразійством як ідейним та соціально-політичним феноменом минулого. "Археологією" та бібліографією євразійства, а також розвитком поглядів Льва Гумільова строго в менсах історичної науки займалися різні групи (Кожинов, Новикова, Сизямська, Шишкін, Ключникоів, Балашов). Але активно та адресово взяли євразійство на озброєння лише одиниці. Їх і слід називати в строгому сенсі "неоєвразійціями".

Неоєвразійці об’єднали основні положення класичного євразійства, прийняли їх як платформу, відправну точку, теоретичну базу та основу подальшого розвитку і практичного застосування. В теоретичній сфері неоєвразійці значно розвинули основні принципи класичного євразійства з урахуванням широкого філософського, культурного та політичного контексту ідей ХХ століття.

Кожне з основних положень євразійської класики набуло концептуального розвитку.

Микола Трубєцькой

Про ідею-правительку ідеократичної держави

І

Однією з основ євразійства є твердження, що демократичній устрій сучасності має змінитися устроєм ідеократичним. Під демократією розуміють устрій, у якому правлячі верстви відбираються за ознакою популярності серед певних кіл населення, причому основними формами відбору є в політичному плані – виборча кампанія, в економічному плані – конкуренція. Під ідеократією розуміють устрій, у якому правлячі верстви відбираються за ознакою відданості одній загальній ідеї-правительці. Демократична держава, не маючи своїх власних переконань (оскількі правлячі верстви її складаються з людей різних партій), не може сама керувати культурним і господарським життям населення, а тому намагається як можна менше втручатися в це життя ("свобода торгівлі", "свобода преси", "свобода мистецтва" та ін.), передаючи управління ними безвідповідальним факторам (приватному капіталу та пресі). Навпаки, ідеократична держава має свою систему переконань, свою ідею-правительку (носієм якої є об'єднані в одну-єдину державно-ідеологічну організацію керуючі верстви) і внаслідок цього неодмінно повинна сама активно організовувати всі сторони життя та керувати ними. Вона не може допустити втручання якихось не підлеглих їй, непідконтрольних та безвідповідальних факторів – перш за все приватного капіталу – у своє політичне, господарське та культурне життя, і тому неминуче є до певної міри соціалістичною.

ІІ

Виникає питання: чи кожна ідея може стати ідеєю-правителькою , а якщо ні, то яким вимогам повинна відповідати ідея-правителька справжньої ідеократичної держави? На це питання в євразійській літературі до цього часу не було дано цілком конкретної та вичерпної відповіді.